Тарас Бондаренко і Наталія Сениця прийняли рішення народжувати в Австралії. Їхній син Теодор народився в строк — на 40-му тижні вагітності. Втім, під час пологів щось пішло не так і через чотири дні дитина померла. За словами подружжя, медики зробили все можливе та надали сім’ї максимально якісну підтримку, що допомогло їм це пережити. 

Великою мірою цьому варто завдячувати досвіду Австралії, де вже 40 років, з 1978-го, завдяки ініціативі батьків та за підтримки місцевих медиків існує практика роботи з сім’ями, які пережили перинатальну втрату.  В Україні над цим тільки починають працювати.

Коли Наталія спробувала знайти інформацію про перинатальні втрати українською мовою, з’ясувала, що її немає. Після повернення до України подружжя почало більше вивчати цю тему і з’ясувало, що

приблизно 3 мільйони сімей, які пережили втрату дитини, проходили цей шлях без підтримки.

Тому пара вирішила створити громадську організацію «Опіка Ангела». Вони прагнуть допомогти сім’ям, які втратили дітей, пережити це. А саме — забезпечити їм таку необхідну у цей період підтримку.

Проєкт має три напрямки діяльності. Перший — робота з медичним персоналом. Для цього створили посібник для медпрацівників. У ньому йдеться про те, як спілкуватись із сім’ями, які пережили перинатальну втрату. Окрім цього, з кінця року мають стартувати тренінги для медичних працівників — зараз «Опіка Ангела» шукає тренерів і фінансування для цього. 

Другий напрямок — підтримка батьків. Для них працюють групи підтримки — в Івано-Франківську та Львові. Зараз їх проводить Наталія, далі до роботи долучатимуть психологів, які працюватимуть по всій Україні. 

Третій напрямок поки що у планах. Наталія хоче запустити телефонну лінію підтримки для тих, хто втратив дитину. Туди зможуть звернутись й медики — адже вони теж переживають горе від втрати. 

Зараз «Опіка Ангела» — це Наталя з Тарасом, а також медики і помічники у Тернополі, Вінниці, Вараші та Хмельницькому. А ще команда волонтерів у Львові, які відвідують групи підтримки.

Засновники проєкту разом із неонатологинею Світланою Карповою та психологинею Анною Шийчук розповіли «Куферу», як переживати перинатальну втрату і як можна допомогти людям, які через це проходять. 

Крок перший: усвідомлення

Важливо, щоб в лікарні знали, як поводитися і допомогти батькам зрозуміти, що саме відбувається.

Тарас пригадує: «Я був свідком всього шляху від самого початку, бо був присутній на пологах до моменту перерізання пуповини. Ми спустилися на поверх нижче в педіатрію. Приблизно через десять хвилин прийшов лікар і зауважив, що щось не так, після чого почалася реанімація».

«Теодор втрачав кров, але ми не розуміли, куди. В нього стався крововилив, але цього не було видно, бо не було фізичних ушкоджень», — додає Наталія.

Медперсонал також має підготувати батьків до реальності, яка чекає на них після виходу з лікарні. У випадку Наталії та Тараса першими їм допомагали медсестри, а лікарі постійно інформували, як змінюється ситуація.

«Також залучили соціального працівника, який був присутній на розмовах з нами, щоб якось пом’якшити комунікацію. Медичний персонал — це перший рубіж, найважливіший контакт і найтонша частина інформування», — каже Тарас.

Наталія розповідає: «До дитини був цілодобовий доступ, нас жодного разу не просили покинути реанімацію. Абсолютно кожен крок медики пояснювали, єдиний раз, коли ми не могли бути біля дитини — під час МРТ».

Продовження у статті від онлайн видання Куфер.

Фото: Олександри Сосніної, Андрія Сидорука

Текст: Марія Глушко